Жанр: История » Валерий Солдатенко » Україна у революційну добу. Рік 1918 (страница 97)


17

Довідка: Устимович (Сахно-Устимович) Микола Миколайович — (1863 р. — 14 грудня 1918 р. Київ) — багатий полтавський дідич, громадський діяч, за фахом — інженер-технолог.

Походив зі старовинного козацького роду.

З 1917 р. приєднався до українського національного руху, увійшов до складу Генеральної козачої ради Українського Вільного козацтва. В березні 1918 р. М.Устимович став одним із ініціаторів створення та діяльності політичної організації. «Українська народна громада», яка брала участь у державному перевороті 29 квітня 1918 р., а також Київському з`їзді хліборобів-власників, де того ж дня було проголошено відновлення в Україні гетьманства. Сам був одним з кандидатів на посаду гетьмана.

Зважаючи на відданість М.Устимовича ідеї гетьманської влади, П.Скоропадський вирішив призначити його Отаманом (головою) Ради міністрів Української Держави, хоча й знав, що відповідних такій високій посаді якостей ця особистість не має. Тобто кандидатура М.Устимовича на роль голови українського уряду з самого початку розглядалась як неминуче тимчасова, перехідна.

Разом з гетьманом П.Скоропадським М.Устимович підписав «Закони про тимчасовий державний устрій України», які стали наріжними каменями нового державного ладу. В процесі формування уряду М.Устимович зіткнувся зі значними труднощами. Прагнучи надати кабінету українського характеру, що було апріорно нелегко, оскільки на прихильність українських соціал-демократів і українських есерів розраховувати не доводилося, М.Устимович зробив спробу домовитися з лібералами з партії соціалістів-федералістів. Крім досить потужних інтелектуальних сил, які були бажані в будь-якому українському уряді, залучення представників УПСФ до співпраці з Українською народною громадою означало б і розкол в єдиному українському демократичному фронті, або, принаймні, послаблення опозиційного табору. Уже ввечері 29 квітня 1918 р. М.Устимович звернувся до Головного комітету УПСФ та персонально до окремих її членів (К.Мацієвича, А.Ніковського, С.Шелухіна, О.Шульгіна) з проханням погодитися на отримання міністерських портфелів. Але, оскільки ця спроба не вдалась, а його ім`я не мало належної популярності ані серед українських кіл, ані серед німецьких військових урядовців, уже 30 квітня 1918 р. гетьман доручив формування уряду М.Василенку. Щоправда, пізніше П.Скоропадський вказував як на причину відставки М.Устимовича хворобу останнього, яка начебто трапилась «мало не першого дня».

Таким чином, М.Сахно-Устимович був Головою Радим міністрів Української Держави протягом лише однієї доби.

Залишивши найвищий ешелон влади, він очолив департамент скотарства у міністерстві земельних справ. Загинув на вулицях Києва 14 грудня 1918 р., захищаючи зі зброєю в руках режим гетьмана.

18

Довідка: Василенко Микола Прокопович — (2 лютого 1866 р., с.Єсмань Глухівського повіту, Чернігівської губернії — 3 жовтня 1935 р., Київ) — український громадсько-політичний і державний діяч, історик держави і права, академік ВУАН.

Народився в сім`ї дрібного службовця. 1883 р. закінчив Глухівську шестикласову прогімназію. 7-8-ий класи проходив у Полтавській гімназії. Після закінчення гімназії 1885 р. вступив до Дерптського університету на медичний факультет, а згодом перейшов на історико-філологічний факультет, який закінчив у 1890 р. Після цього переїхав до Києва; деякий час вдосконалював знання на базі Університету Св. Володимира, відвідуючи лекції В.Антоновича, М.Владимирського-Буданова, В.Іконнікова, І.Лучицького, О.Лазаревського, став членом редакційної колегії журналу «Киевская старина». Протягом 1893–1903 рр. викладав у жіночій гімназії, Фундуклеївській гімназії та Володимирському

Київському кадетському корпусі. З 1903 р. перейшов на державну службу: був неодмінним членом губернського піклування про народну тверезість (посада в штатах Міністерства фінансів) і одночасно секретарем губернського статистичного комітету (міністерство внутрішніх справ). 1905 р. пішов у відставку. Протягом 1905–1906 рр. був фактичним редактором газети «Киевские отклики». За публікацію матеріалів «антидержавного змісту» (із закликами запровадження республіканського ладу в Росії та захисту політичних в`язнів) був засуджений на один рік ув`язнення в петербурзькій тюрмі «Крести». 1907 р. успішно витримав іспити в Державній юридичній комісії при Новоросійському університеті в Одесі і отримав диплом І ступеня, що давав йому право на адвокатську діяльність.

1910 р. М.Василенко вступив до Конституційно-демократичної партії, водночас належав і до «Товариства українських поступовців».

1910 р. склав іспити на магістра російської історії при Київському університеті; 1911 р. йому присвоєно звання приват-доцента. Читав лекції в університеті, але після звинувачень в січні 1913 р. в «українському сепаратизмі», прихильності до ідей М.Грушевського, змушений був відмовитись від викладацької діяльності. Зайнявся адвокатською практикою. 1914 р. М.Василенко став присяжним повіреним при Одеській судовій палаті. 1916 р. — захисник при Київському окружному суді.

У березні 1917 р. Тимчасовий уряд призначив його куратором Київської шкільної округи (до неї входили Київська, Чернігівська, Полтавська, Вінницька і Подільська губернії), а 19 серпня 1917 р. — товаришем (заступником) міністра освіти Тимчасового уряду. Був прихильником еволюційного шляху формування української системи народної освіти, що розходилася з політикою українізіації освіти, виробленою І та ІІ Всеукраїнськими учительськими з`їздами та здійснюваною генеральним секретарством освіти.

Після падіння Тимчасового уряду М.Василенко повернувся в Україну. Був обраний професором кількох вищих шкіл Києва, читав історію України та історію українського права. В січні 1918 р. був обраний до Генерального суду УНР.

За дорученням П.Скоропадського М.Василенко сформував першу гетьманську Раду міністрів. Проголовувавши на двох перших засіданнях уряду 2 і 3 травня 1918 р., він передав прем`єрські обов`язки Ф.Лизогубу, обійнявши посаду міністра освіти (з другої половини червня — міністра освіти та мистецтв) та за сумісництвом (до 21 травня) — міністра закордонних справ.

30 липня 1918 р. М.Василенка було призначено заступником Голови Ради міністрів Української Держави, а 9 серпня 1918 р. — Президентом Державного Сенату. На початку листопада на знак протесту проти переговорів П. Скоропадського з лідерами українських соціалістичних партій і обіцянками вклюити їх представників до складу Ради міністрів залишив урядову посаду.

Надалі активної участі у політичному житті не брав. У лютому 1919 р. був обраний Президентом Київського університету. В липні 1920 р. обраний академіком Української Академії Наук, а 18 липня 1921 р. — Президентом Всеукраїнської Академії наук.

На вимогу більшовицького уряду 27 лютого 1922 р. М.Василенко склав повноваження президента ВУАН. У вересні 1923 р. його було заарештовано за участь у контрреволюційній організації «Київський обласний центр дій» і засуджено до 10 років ув`язнення, але завдяки настирним клопотанням академічної громадськості, зарубіжних вчених і політиків у листопаді 1924 р. М.Василенка було помилувано. Надалі займався науковою діяльністю.



Ознакомительный фрагмент книги закончился.
Чтобы прочитать или скачать всю книгу
перейдите на сайт партнера.

Перейти и скачать